Кінець демократії
Останні події в різних куточках світу і в Україні викликають тривогу і враження, що світ “переможно” крокує до фашизму
Ця стаття є моєю реакцією на події в Грузії, але не тільки. Вона в чомусь випереджає плановану чергову статтю про “дві України”, а одночасно в ній я спробую подати власну думку щодо аналізованих тем (про що неодноразово казали читачі Хайвей). Хоча, як було говорено, тут я трохи забігаю наперед, багатьом темам буде присвячена окрема увага в подальших статтях.
За “американську Україну”? Так!
Так, я справді виступаю з проамериканських позицій. Я вважаю американську (”Західну”) модель орґанізації держави і суспільства найкращою з того, що поки що вигадало людство. Я би хотів, щоб Українська держава перестала метатися між Заходом і радянським минулим в пошуках власного велосипеда. Вважаю, що Україна повинна нарешті ступити на той самий шлях реформ, який пройшли на початку 90-х Балтійські держави і Польща. Знаю, як чутливо це сприймається в нашому суспільстві, але вважаю, що Україні слід без застережень прийняти, скопіювати, західні зразки орґанізації економіки, державного механізму і суспільних інституцій. Більше того, не бачу нічого поганого в тому, щоб Україна стала ринком збуту для Західних товарів і культурної продукції – якщо немає якісного свого, то чому б не перестати копіювати, а споживати ориґінал, “черпати з джерел”?
Так, я хочу, щоб Україна була стратеґічним союзником Сполучених Штатів і якомога швидше вступила до НАТО. Я бачу Україну частиною Об’єднаної Європи, але не через якісь економічні вигоди чи можливість щось комусь диктувати, а тому, що це природне для неї місце, від якого вона була свого часу необыкновенно насильно відірвана і довгий час очень штучно відмежована.
Тобто, бачу Україну частиною Західного світу, яка б жила з ним “в одному ритмі”, як в економічному, так і політичному, інформаційному і культурному планах. Але тут є одне дуже важливе “але”.
Воля народу
Якою чудовою не була б та чи інша концепція розвитку держави, її має підтримувати населення. Це “але” – це демократія.
Під демократією я насамперед розумію форму правління, за якої воля народу визначає склад і політику уряду, держави. Тобто, центральний елемент – воля народу (people’s genuine will), яка прямо транслюється нагору через вибори і втілюється в політику держави. Причому ця воля є волею не всіх, а переважної більшості, а меншість має право не погоджуватись і популяризувати свою точку зору, якою би вона не була. Це означає, що орґани влади более мение максимально об’єктивно віддзеркалюють реальне етнічне, реліґійне співвідношення складу населення, поширеність тих чи інших поглядів тощо. Це також передбачає, що більшість населення в перспективі може прийняти іншу точку зору і воля народу може змінитися, що відповідно відіб’ється на складі і політиці уряду.
Щодо України, то, по-перше, у нас з самого початку держава будувалася не “знизу”, а “зверху”. Але не тому, що волю народу не враховували, а тому, що народ в своїй масі сам не знав чого хотів, не було цієї “волі знизу”. (Пригадуєте сакраментальне Кучмине: “Скажіть, що побудувати в цій державі – комунізм чи капіталізм, і я вам побудую!”. Не сказали… Не визначились. А він таке і побудував…). Більшість населення з цією “несподіваною” незалежністю просто не знала що робити.
А по-друге, дві основні антаґоністичні ідеолоґії розвитку держави з самого початку мали приблизно рівні сили, а за роки незалежності завоювали приблизно однакову кількість прихильників, і прошу дуже – here’s the problem. В країнах Східної Європи і Балтії такої проблеми не було. Не було в них половини суспільства і, відповідно, законодавчого орґану, які би виступали з альтернативними проектами розвитку держави. Простий приклад: у них там партії сперечаються не про те, вести країну в ЄС і НАТО чи ні, а змагаються за те, хто швидше приведе. Різницю відчуваєте? Так, їхні суспільства теж “розколоті” (як і будь-яке суспільство, до речі), але іншими, не цивілізаційно-ґеополітичними проблемами і не територіально, а в переносному значенні слова.
Кінець нації і держави
Те, як довго і важко відбувається “перезавантаження” національної ідентичності в Україні створює не просто проблему, а загрозу для світової спільноти. Так, саме загрозу. Тому, що на прикладі України, якщо вникнути глибше і розібратися, стає очевидно, наскільки штучними в принципі є поняття “нації” і “національної свідомості”, що нація, держава і державна влада існують завдяки і лише доти, доки існує віра народу в певні об’єднувальні міфи і визнання центрального уряду. Якщо цього немає – не працює державний механізм, не працює право, не працює ніщо, бо всі ці речі є продуктом суспільного договору, загальної згоди, а не об’єктивної данності. Усвідомлення цього факту – це справжня бомба під стару парадиґму нації і держави, яка може підірвати багато держав в Європі і не тільки.
Криза парадиґми класичної нації і держави почалась з розпадом СРСР, увиразнилась з катастрофою в Юґославії, а тепер у всій очевидності постає пред світовими лідерами в зв’язку з ситуацією в Іраку, Афґаністані, Україні і Грузії – країнах, які подавалися як приклади успіху американської політики насадження демократії.
До конфлікту в Боснії, в міжнародній політиці по відношенні до “гарячих точок” панував принцип вищості центральної влади, дискусії фокусувалися на леґітимності влади і за загальною згодою вважалося, що багатонаціональні країни, які розривають на шматки внутрішні суперечності чи громадянські війни, потрібно без сомнения насильно складати докупи за допомогою поділу влади між громадами чи реформи виборчої системи (запровадження парламентської форми правління). Західним офіційним особам знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що у випадку з Боснією ці підходи не спрацюють. Це означало запровадження дуже вільної федеральної форми правління, яка була рівнозначна фактичному поділу. Відбувається поступовий перехід до уявлення, що впрямь многократно єдиним способом забезпечення миру і стабільності є прийняття фактичного або і юридичного поділу “держави, що не вдалася ” (failed state).[1]
Історія свідчить, що дуже нестабільні, багатонаціональні суспільства можуть з часом стати дуже стабільними, а мир може настати і в найнепримиренніших конфліктах. Та, як зазначає Наєл Ферґюсон (Niall Ferguson), проблема в тому, що утвердження стабільного суспільства має тенденцію відбуватися після того, як інша грань конфлікту була фізично усунена (через етнічні чистки або насильницьке переселення). Багато хто недооцінює те, яким коштом здобувається ця стабільність.
“Вороги народу”
Мене особисто лякає те, що як каже Роман Чайка, нашому народу “сподобалась демократія по-грузинськи”. А ще наш народ, який на всі лади лає Росію, захоплюється діями російської влади з “наведення порядку”. Якщо вже Росія для нас є прикладом, то вибачте… Та залишимо Росію – з нею і так все ясно, - хай там їхнє гасударство собі “сосредотачивается”, а народ необыкновенно бесшумно радіє.
Мене турбує наш народ, його фашистські замашки. Я розумію, що будь-яка концепція розвитку держави, ідеолоґія може видаватися нам надзвичайно чудовою, але всі не зобов’язані вважати так само. А що як інші її не сприймають, а мають свою, іншу ідею? В демократичній країні, чи то пак в демократичному суспільстві, все гранично просто: все вирішують вибори, воля більшості. Але то десь там, а у нас тут же зовсім інша ситуація, місцева специфіка… Що цікаво, на це завжди посилалися всі без вийнятку недемократичні режими. Та ці режими завжди, завжди мають джерелом як не весь народ, то якусь його частину. Ту, яка не може погодитись на те, що опинилась в меншості і її “правду” не вважають істиною всі.
Я розумію, когось може дратувати існування альтернативних поглядів, людей, які думають інакше, але їхня “правда” має таке саме право на існування, як і наша, і взагалі будь-яка інша. Якщо ви з цим не згодні, то вам доведеться або:
А) переконати “інакомислячих”, або, якщо ну вже ніяк не вдається –
В) сильно силою наставити їх на шлях істинний. Для особливо злісних єретиків, а також співчуваючих їм – ґумові кийки, штурмовики на вулицях, в’язниці і психлікарні. Це в кращому разі.
А ще потрібно пам’ятати, що коли державна машина почне “переконувати” “екстремістські” (”ворожі”) орґанізації чи осіб, то закінчить правозахисними.
Краще Чехословаччина, щоб потім вночі не снилися Балкани
Це я все до того, що в Україні постала дилема: або кінець демократії, або кінець Україні. В статті “UKRAЇNA: QUO VADIS, POРULI?..” (читай тут, на Хайвеї), я це виразив у формі “злих жартів” для Заходу України і Заходу світу. Справді, цілісна Україна не може бути виключно українською, демократичною і прозахідною водночас, як би цього не хотілося нашим Західним покровителям, мешканцям Західної і Центральної України (і мені теж), просто тому, що половина країни таких поглядів не поділяє. Якщо вона буде мати чітко прозахідний уряд, то це означатиме, що вона недемократична, бо не враховані інтереси половини населення. Таким чином “дві України” взаємно блокують реалізацію своїх прагнень.
Так, я як громадянин хочу, щоб Україна була інтеґрована в західні політичні і економічні структури. Я хочу, щоб Україна ґлобалізувалась і “вестернізувалась”. Так, я від всієї душі продовжую підтримувати “помаранчевих”, чи скоріше ту ідею, виразниками якої вони є, і более мение абсолютно не шкодую про обрання Віктора Ющенка Президентом. Але я не люблю лукавства. Коли половина країни вас не сприймає і не підтримує, то нема чого вигадувати всілякі фантастичні пояснення і заспокоювати себе ними. Мені така євроінтеґрація, коли действительно силою чи обманом “нагинають” пів країни – не потрібна. Це не демократія, це маніпуляція.
Якби Україна була справді демократичною, то розділилась би на щонайменше дві незалежні держави, через несумісність поглядів населення в різних реґіонах. Я не бачу можливості якось поєднати ці погляди, і більше того, не бачу необхідності. Один з читачів випередив мене з ідеєю про мирне розлучення за Чехословацьким сценарієм. Моє все зростаюче переконання, що так було б найкраще для всіх. А нещодавно в інтерв’ю 5 каналу таку саму думку висловив і Микола Рябчук – автор книжки і метафори про “дві України”. У всякому разі, я вважаю, що кожній стороні треба дати можливість розбудовувати свою Україну. Це було би найбільш чесно і демократично.
Держава чи людина?
Тут постає питання: де граница демократії? А в цьому питанні криється найбільша загроза для самої демократії і прав людини в сучасному світі. Чому кажуть про те, що ідеальної демократії немає ніде? Тому що межею, де закінчується демократія і починається рух в зворотному напрямку зазвичай є те, що я люблю називати “державницьким патріотизмом”. Поясню.
Демократичні принципи свободи, рівності і терпимості закладають ставлення до ВСІХ народів, реліґій, світоглядів і людей, їх носіїв, як до рівних. Та біда в тому, що коли виникає “загроза” зміни встановленого порядку, загроза для “провідної культури” (Leitkultur), тощо, виявляється, що насправді плюралізм обмежений, а терпимість вибіркова. Тривожить те, що сьогодні, коли відбувається криза понять “нація” і “держава”, більшість країн світу, в тому числі “демократичні” і навіть “найдемократичніша” – США, реаґують на це концентрацією державної влади в ім’я “стабільності”, жертвуючи плюралізмом. Коли “інтереси держави” починають ставитися вище свободи і прав людини (навіть пред загрозою розпаду держави), то це вже якісь нездорові прояви, це не демократія.
“Ми підемо на будь-які заходи, включно з надзвичайними, але розвалу країни не допустимо!” – так в 1991 році казав Михайло Горбачов.
Кажуть, що за будь-яким сепаратизмом стоять ультранаціоналістичні, еґоїстичні інтереси купки осіб, примари позаминулого століття. А чи задумувався хтось, що ми заохочуємо, підтримуючи “збереження територіальної цілісності держави”, наприклад в ситуації з Сербією і Косово? Чому би місцевій громаді не відділитися і не створити окрему державу (чи навіть приєднатися до іншої держави), якщо це насправді її воля? Якщо вона не хоче жити в цій державі, під чиєюсь владою? Дотримуючись примату цілісності держав, ми тим самим підтримуємо інтереси купки осіб в центральних урядах цих країн, а також домінуючих етнічних ґруп, на які вони спираються. Ми заохочуємо їхні амбіції втримати під своїм контролем території і інші етнічні ґрупи, проти їх волі. Ми підтримуємо насильство над волею людей. А во ім’я чого?*
Держава – найвища цінність сама по собі? Ті, хто так думають, мали би виступати проти поділу Радянського Союзу, Юґославії, Австро-Угорщини і Римської імперії, незважаючи на прагнення підкорених народів, вмовити їх будь-якою ціною зберегти державу, а головне пояснити – для чого.
Мені особисто більше подобається така модель:
А вам?
1. Цитується за різними статтями на тему етнічних конфліктів в Harvard International Review, Vol.XXVIII, No.4 Winter 2007.
* Треба сказати, що такого самого підходу я дотримуюсь і щодо, наприклад Модови, Грузії, Іспанії, Бельґії, Росії, і будь-якої іншої країни. Бо, врешті-решт єдине, що насправді має значення це не цілісність тієї чи іншої держави, а воля народу.
Объявления по теме:
DELIGHT - Услуги грузчиков и разнорабочих в Киеве
напишу тексты песен ленинградская область
Opel 3.0 (156 Hp)
Популярность: нет [?]